По двоє чи по одному?

У шкільному віці важливим фактором розвитку дитини є соціум, спілкування з однолітками. Взаємодіючи один з одним, діти отримують перший досвід знайомства, ведення розмови, спільного виконання справи, тобто розвивають соціальні навички, засвоюють соціальні норми і правила, тощо. У майбутньому хороші навички спілкування їм допоможуть стати успішними дорослими.

Це одна з причин, чому майже всі клуби робототехніки України використовують схему навчання, коли дві дитини навчаються за одиним ноутбуком і один набором конструктора. Це штучна умова клубу, яка пасивно змушує дитину йти на спілкування й розвивати його. Лише у злагоді у дітей виходить виконати завдання швидко та якісно, ще й отримати задоволення від процесу та результату.

Але далеко не у всіх дітей, які приходять на групове заняття, одразу виходить налагодити стосунки з сусідом по парті. Адже для більшості дітей для налагодження стосунків з незнайомими однолітками потрібен час, комфортне та сприятливе середовище. З всого боку викладач має сприяти створенню доброзичливої атмосфери під час процесу навчання.

Отже, для командної роботи в парах:
по-перше, потрібна додаткова увага викладача;
по-друге, план занять має враховувати час на командну роботу, бо вона потребує більше часу.

При індивідуальному підході приділяється увага складнощам, що виникають у кожної дитини. Звісно, це покращує результат навчання та приваблює батьків. Тому багато клубів робототехніки йдуть саме цим напрямом умов надання послуг.

Індивідуальний підхід до дитини під час занять в парах дуже складно реалізувати.

По-перше, викладачу треба виявити проблему з якою стикнулася дитина. Коли діти в парах, вони або самі її вирішують, як знають (і це не завжди вірне рішення), або просто ігнорують її, бо соромно один перед одним. І лише в деяких випадках вони обидва питають у викладача, ще рідше, коли це робить лише одна дитина з пари.

По-друге, загального часу заняття стає менше, бо час індивідуальної уваги забирає додатковий час. Коли викладач підходить і пояснює одній дитині, інша в цей час нудьгує. А час іде. І за цей час ця дитина могла б продовжувати. Особливо це відчутно, коли швидкості дітей у парі різні. Тоді викладач вимушений пропускати деякі питання дітей, вирішувати проблему швидко, не пояснюючи дитині суть рішення, тощо.

Отже, при роботі у парах індивідуальний підхід дуже умовний.